Самоосвіта

Адаптація до школи – це процес звикання до нових шкільних умов, який кожен першокласник переживає і усвідомлює по-своєму. Більшість першокласників приходять до школи з дитячого садка. Там були ігри, прогулянки, спокійний режим, денний сон, завжди поряд вихователька. Там нинішні першокласники були самими старшими дітьми! У школі все по-іншому: тут – робота в досить напруженому режимі і нова жорстка система вимог. Для того, щоб пристосуватися до них, потрібні сили і час.

Період адаптації дитини до школи триває від 2-3 тижнів до півроку. Це залежить від багатьох чинників: індивідуальних особливостей дитини, типу навчального закладу, рівня складності освітніх програм, ступеня підготовленості дитини до школи і т.д. Дуже важлива підтримка рідних – мами, тата, бабусь і дідусів.

Першокласнику в школі подобається, він йде туди з задоволенням, охоче розповідає про свої успіхи та невдачі. У той же час, він розуміє, що головна мета його перебування в школі – навчання, а не екскурсії на природу і не спостереження за хом’яками в живому куточку.

Першокласник не дуже втомлюється: він активний, життєрадісний, допитливий, рідко застуджується, добре спить, майже ніколи не скаржиться на біль у животі, голові, горлі.

Першокласник досить самостійний: без проблем переодягається на фізкультуру (легко зав’язує шнурки, застібає ґудзики), впевнено орієнтується в шкільній будівлі (може купити булочку в їдальні, сходити в туалет), при необхідності зуміє звернутися за допомогою до когось із дорослих. У нього з’явилися друзі-однокласники, і ви знаєте їх імена. Йому подобається його вчителька і більшість вчителів. На питання: “А може бути, краще повернутися в дитячий сад?” він рішуче відповідає: “Ні!”

Дитину, що прийшла вперше до школи, зустріне новий колектив дітей і дорослих. Йому потрібно встановити контакти з однолітками і педагогами, навчитися виконувати вимоги шкільної програми, нові обов’язки, пов’язані з навчальною роботою. Досвід показує, що не всі діти готові до цього. Деякі першокласники, навіть з високим рівнем інтелектуального розвитку, важко переносять наваЦя тема випливає з головних завдань молодшої школи: навчити учнів читати, писати, рахувати, а також сформувати в них стійкий психомоторний алгоритм навчання через розвиток операцій мислення, запам’ятовування, уваги (довільної, недовільної), навичок усного і письмового мовлення; формування і розвиток в учнях навичок суспільної поведінки, стимуляція і розвиток їх позитивних індивідуальних якостей.

Досвід 25-ти років роботи у молодших класах поступово привів мене до розуміння того, що клас на уроці, а тим більше поза уроком, не є однорідною безликою масою з єдиною думкою, однаковим світосприйняттям. Клас – це тимчасовий колектив особистостей, неповторних індивідуальностей. А тому вчитель сам має бути особистістю, гарантом права маленької людини на індивідуальність. То ж вважаю своїм завданням: допомогти кожній такій індивідуальності у самореалізації через особистісно - зорієнтоване навчання і виховання. Учитель для учня має бути своєрідним містком між мікросоціумом сім’ї та суспільним макросоціумом. Міцність цього містка – у доброті і мудрості вчителя, його вмінні дати кожному учневі початки освіти як базис для його подальшої самоосвіти, виявити і якнайповніше розкрити його здібності, таланти. Зрештою, такий підхід, виражений терміном „Особистісно зорієнтоване навчання і виховання” є компонентом педагогічної ідеї В.О.Сухомлинського – ідеї гуманізації школи.
Ця ідея є особливо актуальною сьогодні – в непростих умовах техногенного та інформаційного перенавантаження і ринкового середовища, де часто втрачається, губиться гуманне, людяне, духовне. 
Щоб мати можливість знайти своє місце в житті, учень сучасної школи повинен володіти певними якостями:
* гнучко адаптуватися у мінливих життєвих ситуаціях;
* самостійно і критично мислити;
* уміти бачити і формулювати проблему (в особистому, професійному, суспільному плані), знаходити шляхи раціонального вирішення;
* усвідомлювати, де і яким чином здобуті знання можуть бути використані в оточуючому середовищі;
* бути здатним генерувати нові ідеї, творчо мислити;
* уміти працювати з інформацією (збирати потрібні факти, аналізувати їх, висувати і обгрунтовувати гіпотези вирішення проблем, робити необхідні узагальнення, співставлення з аналогічними або альтернативними варіантами розв’язання, встановлювати статистичні закономірності, робити аргументовані висновки, використовувати їх для вирішення нових проблем;
* бути комунікабельним, контактним у різних соціальних групах, уміти працювати в колективі, у різних галузях, різних ситуаціях;
* уміти самостійно працювати над розвитком власного інтелекту, моральних якостей, культурного рівня.
Оскільки вчитель виступає в ролі організатора всіх видів діяльності учня як компетентний консультант і помічник, його професійні вміння повинні бути спрямовані не тільки на суто дидактичні аспекти (викладання матеріалу, контроль його засвоєння тощо), а й на системну діагностику діяльності учнів, їх інтелектуального і творчого розвитку, їх фізичного і морального здоров’я, що є стратегічним завданням національної програми „Освіта”.
Сучасне життя висунуло суспільний запит на виховання творчої особистості, здатної, на відміну від людини-виконавця, самостійно мислити, генерувати оригінальні ідеї, приймати сміливі і нестандартні рішення.
Оскільки метою особистісно-зорієнтованого навчання є психолого-педагогічна допомога дитині в становленні її суб’єктності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні, вважаю своїми пріоритетними завданнями:
* розвити індивідуальні пізнавальні здібності кожного учня;
* максимально виявити, ініціювати, використати індивідуальний (суб’єктивний) досвід дитини;
* допомогти особистості пізнати себе, самовизначитись і самореалізуватись, а не формувати попередньо задані якості;
* сформувати в учнів особисту культуру життєдіяльності, яка дає можливість продуктивно будувати своє повсякденне життя.
У своїй роботі я намагаюся дотримуватись принципів диференціації (профільної, рівневої) та індивідуалізації навчання на інтегративно-гуманістичних засадах; модифікувати наявні базові дидактичні матеріали та методики з урахуванням індивідуальних здібностей, можливостей та інтересів своїх учнів.
На моє переконання, позитивних результатів у втіленні ідеї гуманізації навчання і виховання на основі особистісно-зорієнтованого підходу можна досягти лише за наступних умов:
* застосування інновацій у навчально-виховному прцесі;
* постійний психолого-педагогічний моніторинг з метою вивчення інтересів, потреб та стану здоров’я дітей;
* індивідуальний вибір оптимального об’єму розумового і фізичного навантаження;
* комплексне використання індивідуальних і групових форм впливу на особистість учня.
Важливим фактором і досить дієвим засобом у забезпеченні сприятливого психологічного середовища для оптимізації навчально-виховного процесу є практика безбального навчання в перші роки навчання і перебування дитини в школі. 
По-перше, навчання без оцінок сприяє поступовому переходу від дошкільної форми навчання до шкільної, знімає психологічний стрес, робить відвідування школи бажаним, посилює індивідуальний вплив на учнів і урізноманітнює спілкування з їхніми батьками. В.О.Сухомлинський писав, що діти приходять до школи з відкритою душею, із щирим бажанням вчитися. Малюка лякає навіть думка про те, що на нього можуть дивитися як на ледаря чи невдаху. Він ще не здатний мислити абстраговано і його сприйняття оточуючої дійсності є емоційно-конкретизованим. І вогник його бажання добре вчитися дуже легко загасити необережним дотиком до дитячого серця – критикою, негативною оцінкою „у цифровому вираженні”. Натомість, словесна оцінка для дитини вагоміша і важливіша, бо вона їй зрозуміліша, оскільки базується на власному життєвому досвіді. Крім того, через словесне оцінювання є можливість детальніше виявити ставлення до особистості кожного конкретного учня.
В.О.Сухомлинський писав: „Оцінка – це наше ставлення до учнів. Учень іде до школи не за знаннями, а для того, щоб отримати задоволення. А задоволення дитина отримує від того, що вона пізнає на уроках”. Отже, у молодших класах на перших етапах навчання має домінувати оцінка у вигляді вмотивованого оціночного судження, що дає учневі змогу усвідомити, як саме він впорався із роботою, що вийшло добре, в чому помилка, як краще її виправити. Таку оцінку треба висловити таким чином, щоб дитина не втратила стимул до праці.
Схвалення, погодження, підбадьорювання я виражаю у різних формах – словесно, мімікою, жестом, інтонаційно: „Справився”, „Вже краще”, „Чудово”, „Видно, що старався”, „Задоволена твоєю роботою” та ін. Таким же чином я висловлюю зауваження, заперечення, осуд: „Спробуй не поспішати”, „Обведи зразок і напиши так само”, „Як ти думаєш, що саме в тебе вийшло не так, як на зразку?” тощо. Словесне оцінювання може бути розгорнутим (аналізую роботу учня, коментую спосіб виконання, вказую на те, що варте уваги, показую найраціональніші способи роботи, пояснюю можливість сказати ясніше, точніше). За необхідності роз’яснюю, за яких умов учень в перспективі може одержати найвище схвалення.
Ось деякі приклади словесного оцінювання моїх учнів 
12 – бездоганно, блискуче, надзвичайно;
11 - довершено, чудово, зразково,прекрасно;
10 – молодець, дуже гарно, розумник, молодчинка;

9 – дуже гарно, старанно;
8 – старався добре, добре;
7 – маєш рацію, задоволена твоєю роботою;

6 – активний, непогано, старався;
5 – зосередься, зверни увагу на..., уважніше;
4 – можеш краще, не поспішай;

3 – повтори..., повернись до..., допрацюй, закріпи;
2 – пораду знайдеш на сторінці..., звернись за допомогою до...;
1 – обведи зразок і напиши так само, спробуй ще.

Безбальне оцінювання виявилося важливим мотиваційним фактором досягнення успіхів. Воно створює сприятливий психо-емоційний фон для формування адекватної самооцінки. Безбальне оцінювання покращує стосунки між батьками й дітьми. Батьки уважніше стежать за успіхами своїх дітей, частіше спілкуються з учителем, прагнуть знати про свою дитину більше.
Згідно з принципами науковості та інтегративності навчання, у своїй роботі я взяла за основу дуже ефективні технології навчання, такі як коопероване навчання і особистісно зорієнтоване навчання. 
В основі кооперованого навчання лежить організація співробітницького навчання учнів за допомогою різноманітних засобів групової роботи. Вона грунтується на взаємодопомозі учнів, кожний з яких зберігає свою власну ідентичність. Враховуючи особистісно зорієнтоване навчання я розподіляю учнів на різнорівневігрупи (предметна диференціація), в яких діти мають можливість працювати на тому рівні, який для нього сьогодні можливий ідоступний. Також у своїй роботі я враховую принцип духовної диференціації з урахуванням особистісних відмінностей, пов язаних із традиціями сім ї, моральності. Цей принцип особистісно зорієнтованого навчання має важливу роль, тому що весь процес навчання в моїй практиці протягом останніх 10 років відбувається в умовах багатонаціональної школи.
Одним з ключових компонентів моєї роботи є навчання читанню – процесу, що лежить в основі отримання знань з будь-якого предмета. Саме через книгу дитина вчиться сприймати оточуючий світ, отримує знання про нього. Саме друковане слово є для людини основним носієм інформації.
Як і багато інших вчителів, я стикаюся з проблемою: навчившись грамоті, учні дуже нелегко оволодівають мистецтвом свідомого читання, тим більше що цей процес проходить дуже нерівномірно, зважаючи на неоднакові моторно-психологічні властивості різних учнів. Тому на уроках читання я враховую такі фактори:
* загальний рівень класу;
* рівень кожного учня окремо;
* сприйняття читацького матеріалу класом вцілому та кожним учнем окремо.
Врахувавши ці фактори, я намагаюсь добирати найоптимальніші для даного класу і кожного учня окремо дидактичні методи і прийоми. При підготовці уроку я насамперед встановлюю, який саме компонент навичок читання доцільніше формувати і розвивати на основі відповідно підібраного текстового матеріалу. Тому підібрані завдання, як правило, відповідають поставленій меті.
Кожен урок читання складається з таких елементів і завдань:
І. Актуалізація знань.
* вправи на дихання; 
* артикуляційні вправи;
* вправи на темп читання;
* вправи на тембр читання;
* вправи на висоту голоса;
* вправи на правильність;
* вправи на свідомість;
* вправи на мелодику.
ІІ. Робота з новим текстом на уроці.
* ознайомлення (1-2 кл. – вчитель, 3-4 кл. – сильний учень)
* багаторазове читання з різними видами завдань:
- ковзне читання;
- вибіркове читання;
- уточнююче читання;
- доведення думки словами з тексту;
- діалоги;
- багаторазове механічне перечитування (ланцюжком, у парах, „буксир”, „коректор”, „дощиком”, „сонечком”, скоромовкою, „ну, постривай”, „віконечко”, „як директор” тощо.
ІІІ. Закріплення отриманих знань. 
* читання тексту в особах (залежить від тексту);
* виділення і перечитування найголовнішого в тексті;
* характеристика героїв через сюжетну лінію тексту або словами автора;
* визнчення частини, яка виражає головну думку тексту;
* поділ тексту на смислові частини.
Домашні завдання по тексту добираю за принципом доцільності: такі, що мають елемент творчості, стосуються емоційного сприйняття дітьми. Потреби у перечитуванні опрацьованого тексту на наступному уроці немає. Якщо ж домашнім завданням є новий текст, він повинен мати смислову „прив’язку” до робочого тексту на уроці. Наприклад, працюючи вдома, учні повинні знайти спільне і відмінне.
На уроках читання, як і на уроках з усіх інших предметів, я дотримуюсь таких правил:
1. Ніколи і нічого не робити за учнів.
2. Ставити перед учнями такі завдання, з якими вони впораються. І не тому, що так їм легше, а тому, що їм цікаво, вони це хочуть зробити, бо володіють достатнім досвідом, знанням і навичками, щоб проявити самостійність і творчість у виконанні саме такого завдання.
3. Уважно слідкувати за рухом кожного учня, в той же час не стаючи стороннім контролером за ходом процесу засвоєння матеріалу дітьми.
4. Постійно знайомити дітей з тими засобами, які винайшло людство для 7-9-річних читачів, щоб вони успішно оволодівали мистецтвом читання, формувати в них потребу користуватися цими засобами систематично. У своїй роботі з учнями – на уроках читання, розвитку мовлення, народознавства, на годинах спілкування – я використовую твори В.О.Сухомлинського та його метод проведення уроків на природі . 
Органічним компонентом навчально-виховного процесу є позакласна робота. У широкому сенсі така робота включає в себе спілкування з батьками учнів, підготовку і проведення концертів, вечорів, ранків, конкурсів, свят, екскурсій тощо, також розробки-сценарії найбільш цікавих і вдалих позакласних заходів.

Головним результатом своєї роботи я вважаю той факт, що після закінчення молодшої школи рівень знань, умінь і навичок, загальної освіченості і культури моїх учнів, переважна більшість яких не виявляла особливих здібностей на початку навчання, був оцінений як високий або середній. Вкрай важливим і дуже приємним є те, що в процесі навчання між мною, учнями та їх батьками встановилися щирі, добрі відносини, які підтримуються і досі, навіть після закінчення учнями 11-го класу. Здеськачаем дополнительный материал к написаномунтаження шкільної програми. Психологи вказують на те, що для багатьох першокласників, і особливо шестирічок, важка соціальна адаптація, так як не сформувалася ще особистість, здатна підкорятися шкільному режиму, засвоювати шкільні норми поведінки, визнавати шкільні обов’язки.

Рік, що відокремлює шестирічну дитину від семирічної, дуже важливий для психічного розвитку, тому що протягом цього періоду у дитини формується довільна регуляція своєї поведінки, орієнтація на соціальні норми і вимоги. У цей час формується новий вид психічної діяльності – «я – школяр».

Як вже говорилося, початковий період навчання досить важкий для всіх дітей, що прийшли в школу. У відповідь на нові підвищені вимоги до організму першокласника в перші тижні і місяці навчання можуть з’явитися скарги дітей на втому, головні болі, виникнути дратівливість, плаксивість, порушення сну. Знижуються апетит дітей і маса тіла. Трапляються і труднощі психологічного характеру, такі як, наприклад, почуття страху, негативне ставлення до навчання, вчителя, неправильне уявлення про свої здібності та можливості.

Описані вище зміни в організмі першокласника, пов’язані з початком навчання у школі, деякі зарубіжні вчені називають “адаптаційної хворобою”, “шкільним шоком”, “шкільним стресом”.

За ступенем адаптованості дітей можна умовно розділити на три групи.

Перша група дітей адаптується протягом перших двох місяців навчання. Ці діти відносно швидко вливаються в колектив, освоюються в школі, набувають нових друзів. У них майже завжди гарний настрій, вони спокійні, доброзичливі, сумлінні і без видимого напруження виконують всі вимоги вчителя. Іноді у них все ж відзначаються складності або в контактах з дітьми, або у відносинах з учителем, так як їм ще важко виконувати всі вимоги правил поведінки. Але до кінця жовтня труднощі цих дітей, як правило, долаються, дитина повністю освоюється і з новим статусом учня, і з новими вимогами, і з новим режимом.

Друга група дітей має більш тривалий період адаптації, період невідповідності їх поведінки вимогам школи затягується. Діти не можуть прийняти нову ситуацію навчання, спілкування з учителем, дітьми. Такі школярі можуть грати на уроках, з’ясовувати стосунки з товаришем, вони не реагують на зауваження вчителя або реагують сльозами, образами. Як правило, ці діти відчувають труднощі і в засвоєнні навчальної програми, лише до кінця першого півріччя реакції цих дітей стають адекватними вимогам школи, вчителі.

Третя група – діти, у яких соціально-психологічна адаптація пов’язана зі значними труднощами. У них відзначаються негативні форми поведінки, різкий прояв негативних емоцій, вони з великим трудом засвоюють навчальні програми. Саме на таких дітей найчастіше скаржаться вчителі: вони “заважають” працювати в класі.

З якими ж труднощами стикаються батьки і вчителі в перші роки навчання дітей, які їхні основні скарги?

1. Хронічна неуспішність 
У практиці нерідкі випадки, коли труднощі адаптації дитини в школі пов’язані з ставленням батьків до шкільного життя і шкільної успішності дитини.

Це, з одного боку, страх батьків перед школою, страх, що дитині в школі буде погано. Це часто звучить у промові батьків: “Будь моя воля, я б ніколи не віддала б його в школу» Побоювання, що дитина буде хворіти, застуджуватися. З іншого боку, це очікування від дитини тільки дуже хороших, високих досягнень і активне демонстрування йому невдоволення тим, що він не справляється чи чогось не вміє. В період початкового навчання відбувається зміна у ставленні дорослих до дітей, до їх успіхів і невдач. “Хорошим” вважається дитина, яка успішно навчається, багато знає, легко вирішує завдання і справляється з навчальними завданнями. До неминучих на початку навчання труднощів, яких не очікували батьки, ставляться негативно (вербально і невербально). Під впливом таких оцінок у дитини знижується упевненість в собі, підвищується тривожність, що призводить до погіршення і дезорганізації діяльності. А це веде до неуспіху, неуспіх посилює тривогу, яка знову ж дезорганізує його діяльність. Дитина гірше засвоює новий матеріал, навички, і, як наслідок, закріплюються невдачі, з’являються погані оцінки, які знову викликають незадоволеність батьків, і так, чим далі, тим більше, і розірвати це порочне коло стає все важче, неуспішність стає хронічною.

2. Відхід від діяльності 
Це коли дитина сидить на уроці і в той же час як би відсутня, не чує питання, не виконує завдання вчителя. Це не пов’язано з підвищеною увагою дитини на сторонні предмети і заняття. Це відхід у себе, у свій внутрішній світ, фантазії. Таке буває часто з дітьми, які не отримують достатньої уваги, любові та турботи з боку батьків, дорослих (часто в неблагополучних сім’ях).

3. Негативна демонстрація 
Характерна для дітей з високою потребою в увазі з боку навколишніх, дорослих. Тут будуть скарги не на погане навчання, а на поведінку дитини. Він порушує загальні норми дисципліни. Дорослі карають, але парадоксальним чином: ті форми звернення, які дорослі використовують для покарання, виявляються для дитини заохоченням. Істинне покарання – позбавлення уваги. Увага в будь-якій формі – безумовна цінність для дитини, якої позбавлений батьківської ласки, любові, розуміння, прийняття.

4. Вербалізм 
Діти, що розвиваються по такому типу відрізняються високим рівнем розвитку мови і затримкою мислення. Вербалізм формується в дошкільному віці і пов’язаний насамперед з особливостями розвитку пізнавальних процесів. Багато батьків вважають, що мова – важливий показник психічного розвитку і докладають великі зусилля, щоб дитина навчилася жваво і гладко говорити (вірші, казки і т. д.). Ті ж види діяльності, які вносять основний внесок у розумовий розвиток (розвиток мислення абстрактного, логічного, практичного – це рольові ігри, малювання, конструювання) виявляються на задньому плані. Мислення, особливо образне, відстає. Жвава мова, виразні відповіді на питання привертають увагу дорослих, які високо оцінюють дитину. Вербалізм, як правило, пов’язаний з високою самооцінкою дитини і завищеною оцінкою з боку дорослих його здібностей. З початком навчання в школі виявляється, що дитина не здатна вирішувати завдання, а деяка діяльність, яка вимагає образного мислення, викликає труднощі. Не розуміючи, в чому причина, батьки схильні до подвійних крайнощів: 1) винити вчителя; 2) винити дитину (підвищують вимоги, змушують більше займатися, виявляють невдоволення дитиною, що, в свою чергу, викликає у нього невпевненість, тривожність, дезорганізується діяльність, зростає страх перед школою і перед батьками за свою неуспішність, неповноцінність, а це шлях до хронічної неуспішності. Необхідно: більше уваги приділяти розвитку образного мислення: малюнки, конструювання, ліплення, аплікація, мозаїка. Основна тактика: притримувати мовний потік і стимулювати продуктивну діяльність.

5. Дитина лінується 
За цим може стояти все, що завгодно.
1) знижена потреба пізнавальних мотивів;
2) мотивація уникнення невдач, неуспіху (“і не буду робити, у мене не вийде, я не вмію”), тобто дитина відмовляється що-небудь робити, оскільки не впевнений в успіху і знає, що за погану оцінку, роботу його не похвалять, а зайвий раз звинуватять в некомпетентності.
3) загальна сповільненість темпу діяльності, пов’язана з особливостями темпераменту. Дитина трудиться сумлінно, але повільно, і батькам здається, що йому “ЛІНЬ ворушиться”, вони починають його підганяти, дратуються, виявляють невдоволення, а дитина в цей час відчуває, що він не потрібен, що він поганий. Виникає тривога, яка дезорганізує діяльність.
4) Висока тривога як глобальна проблема невпевненості в собі, теж іноді розцінюється батьками як лінь. Дитина не пише фразу, приклад, тому , що абсолютно не впевнений, як і що потрібно писати. Він починає ухилятися від будь-якої дії, якщо не переконаний, що робить правильно, добре, бо вже знає, що його будуть любити батьки, якщо він все зробить добре, а якщо ні, то він не отримає тієї необхідної для нього “порції” любові.

Як надати дитині допомогу в адаптації до школи?

Найважливіший результат такої допомоги – це відновити у дитини позитивне ставлення до життя, в тому числі і до повсякденної шкільної діяльності, до всіх осіб, які беруть участь у навчальному процесі (дитина – батьки-вчителі). Коли навчання приносить дітям радість або хоча б не викликає негативних переживань, пов’язаних з усвідомленням себе неповноцінним, недостатнім любові, тоді школа не є проблемою.

Дитині, яка починає навчання в школі, необхідна моральна та емоційна підтримка. Її треба не просто хвалити (і поменше сварити, а краще взагалі не сварити), а хвалити саме тоді, коли він щось робить. Але:
1) у жодному разі не порівнювати його посередні результати з еталоном, тобто з вимогами шкільної програми, досягненнями інших, більш успішних, учнів. Краще взагалі ніколи не порівнювати дитину з іншими дітьми (згадайте своє дитинство).
2) Порівнювати дитину можна тільки з ним самим і хвалити тільки за одне: поліпшення його власних результатів. Якщо у вчорашньому домашньому завданні він зробив 3 помилки, а в сьогоднішньому – 2, це потрібно відзначити як реальний успіх, який повинен бути оцінений щиро і без іронії батьками. Слід підкреслити, що раз вона щось навчився робити добре, то поступово навчиться всьому іншому.

Батьки повинні терпляче чекати успіхів, тому на шкільних справах найчастіше і відбувається замикання порочного кола тривожності. Школа повинна дуже довго залишатися сферою позитивного оцінювання. Хворобливість шкільної сфери повинна бути знижена такими засобами: знизити цінність шкільних оцінок, тобто показати дитині, що її люблять не за гарне навчання, а люблять, цінують, приймають взагалі як власне дитину. Чим більше ми намагаємося виховувати, тиснути, тим більше зростає опір, який проявляється іноді у різко негативному, яскраво вираженій демонстративній поведінці, як уже говорилося, демонстративність, істеричність, примхливість породжується відсутністю любові, уваги, ласки, розуміння у житті дитини. Кожен випадок краще розглядати індивідуально. Можна лише дати деякі загальні рекомендації. Всі зауваження звести до мінімуму, коли дитина “вередує”, а головне до мінімуму звести емоційність ваших реакцій, бо саме емоційності дитина і домагається. Карати за істерики одним способом – позбавленням спілкування (спокійне, а не демонстративне). Головна нагорода – це добре, любляче, відкрите, довірливе спілкування в ті хвилини, коли дитина спокійна, урівноважена.

1. Поняття інформаційної культури

Термін «інформаційна культура» у вітчизняних публікаціях вперше з'явився в 70-х роках XX століття; ініціаторами розвитку та популяризації відповідної концепції стали працівники бібліотек. Одними з перших робіт, в яких використовувався цей термін, були статті бібліографів К.М. Войханской і Б.А. Смірнової «Бібліотекарі і читачі про інформаційну культуру» («Бібліотека та інформація», 1974 р.) і Е.Л. Шапіро «Про шляхи зменшення невизначеності інформаційних запитів» (журнал «Науково-технічні бібліотеки СРСР», 1975 р.). ¹

З'явившись у сфері бібліотечної та книжкової справи, концепція інформаційної культури в міру свого розвитку вбирала в себе знання з цілого ряду наук: теорії інформації, кібернетики, інформатики, семіотики, документалістики, філософії, логіки, культурології, лінгвістики та ін

В даний час інформаційну культуру все частіше трактують як особливий феномен інформаційного суспільства. У залежності від об'єкта розгляду стали виділяти інформаційну культуру суспільства, інформаційну культуру окремих категорій споживачів інформації(наприклад, дітей або юристів) та інформаційну культуру особистості.

Поняття "інформаційна культура" характеризує одну з граней культури, пов'язану з інформаційним аспектом життя людей. Роль цього аспекту в інформаційному суспільстві постійно зростає, і сьогодні сукупність інформаційних потоків навколо кожної людини настільки велика, різноманітна і розгалужена, що вимагає від нього знання законів інформаційного середовища і вміння орієнтуватися в інформаційних потоках. В іншому випадку він не зможе адаптуватися до життя в нових умовах, зокрема, до зміни соціальних структур, наслідком якого буде значне збільшення числа працюючих у сфері інформаційної діяльності і послуг.

В даний час існує безліч визначень інформаційної культури. Розглянемо деякі з них.

У широкому сенсі під інформаційною культурою розуміють сукупність принципів і реальних механізмів, що забезпечують позитивне взаємодія етнічних і національних культур, їх поєднання в загальний досвід людства. ²

У вузькому сенсі - оптимальні способи звернення зі знаками, даними, інформацією та подання їх зацікавленому споживачу для вирішення теоретичних і практичних завдань; механізми вдосконалення технічних середовищ виробництва, зберігання і передачі інформації; розвиток системи навчання, підготовки людини до ефективного використання інформаційних засобів та інформації.

Один з провідних вітчизняних фахівців у галузі інформатизації Е.П. Семенюк під інформаційною культурою розуміє інформаційну компоненту людської культури в цілому, об'єктивно характеризує рівень всіх здійснюваних у суспільстві інформаційних процесів та існуючих інформаційних відносин. ³

Інформаційна культура особистості - одна зі складових загальної культури людини, сукупність інформаційного світогляду та системи знань і умінь, що забезпечують цілеспрямовану самостійну діяльність по оптимальному задоволенню індивідуальних інформаційних потреб з використанням як традиційних, так і нових інформаційних технологій.

Фахівці виділяють наступні критерії інформаційної культури людини:

вміння адекватно формулювати свою потребу в інформації;

·         ефективно здійснювати пошук потрібної інформації в усій сукупності інформаційних ресурсів;

·         переробляти інформацію і створювати якісно нову;

·         вести індивідуальні інформаційно-пошукові системи;

·         адекватно відбирати та оцінювати інформацію;

·         здатність до інформаційного спілкування і комп'ютерну грамотність. ⁴

Все вище перелічене повинно базуватися на усвідомленні ролі інформації в суспільстві, знанні законів інформаційного середовища і розумінні свого місця в ній, володінні новими інформаційними технологіями.

При цьому інформаційна культура особистості реалізується за рівнями:

1. когнітивний рівень - знання та вміння;

2. емоційно-ціннісний - установки, оцінки, відносини;

3. поведінковий - реальне і потенційне поведінку.

2. Історія інформаційної культури

Точкою відліку логічно визнати момент зміни формального відношення до сигналу ситуації, яка була властива тваринному світу, на змістовне, властиве винятково людині. Обмін змістовними одиницями послужив основою розвитку мови. До появи писемності становлення мови викликало до життя велику гаму вербальних методик, породило культуру поводження зі змістом і текстом. Письмовий етап концентрувався навколо тексту, що увібрав у себе все різноманіття усної інформаційної культури.

Інформаційну культуру людства в різний час потрясали інформаційні кризи. Один з найбільш значних кількісних інформаційних криз привів до появи писемності. Усні методики збереження знання не забезпечували повного збереження зростаючих обсягів інформації та фіксації інформації на матеріальному носії, що породило новий період інформаційної культури - документний. До її складу ввійшлакультура спілкування з документами: вилучення фіксованого знання, кодування і фіксації інформації; документографического пошуку.Оперування інформацією стало легше, зазнав змін образ мислення, але усні форми інформаційної культури не тільки не втратили свого значення, але і збагатилися системою взаємозв'язків з письмовими.

Черговий інформаційний криза викликала до життя комп'ютерні технології, що модифікували носій інформації та автоматизувати деякі інформаційні процеси.

Сучасна інформаційна культура увібрала в себе всі свої попередні форми і з'єднала їх в єдиний засіб. Як особливий аспект соціального життя вона виступає в якості предмета, засобу і результату соціальної активності, відображає характер і рівень практичної діяльності людей. Це результат діяльності суб'єкта і процес збереження створеного, розповсюдження та споживання об'єктів культури.

В даний час створюється база для формування протиріччя між категорією індивідів, інформаційна культура яких формується під впливом інформаційних технологій і відбиває нові зв'язки і відносини інформаційного суспільства, і категорією індивідів, інформаційна культура яких визначається традиційними підходами. Це створює різні рівні її якості при однакових витратах сил і часу, тягне об'єктивну несправедливість, що пов'язано зі зниженням можливостей творчого прояву одних суб'єктів у порівнянні з іншими.